Написане болем

Двадцять п’ять років тому, 24 серпня було проголошено незалежність України од Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Це було зроблено внаслідок провалу путчу ДКНС. Це був день ейфорії. Безліч людей щиро раділи позбавленню від тиску тоталітарної системи. Українська інтелігенція надіялась, що тепер-то відкриються всі темні сторінки минулого. Справжній фурор викликали публікації про голодомор, розстріл польських офіцерів у Катинському лісі, співпрацю СРСР із Третім Рейхом. Крім цього, на людей тиснула побутова убогість: дефіцит, черги, гіперінфляція. Були навіть заморожені рахунки радянських людей у Сбербанку. Тільки уявіть собі, що людина совісно працювала все життя, допустимо, у шахті, з усіма наслідками у вигляді того ж силікозу, відклала десь тисяч десять рублів, а потім раз – і все пропало. Чи любитимете ви тоді червону імперію? Питання риторичне.

Однак, ейфорія швидко пройшла. Виявилося, що задля процвітання новоствореної держави треба провести, у першу чергу, приватизацію промисловості та відмовитись од протекціонізму. Приватний власник та невидима рука ринку усе стабілізує -казали нашим батькам спеціялисти із західних держав. А народ-то що? Народ у нас простий, громадянське суспільство не розвинуте. І не слід вигадувати, що на моїй Галичині люд більш свідомий політично, вкраїнський народ був уніфікований стараннями люблячої Партії. Отже, вперед, до реформ!

Уже на наступний рік почалось страшне. Полиці в магазинах вже не були пусті, однак ціни змушували людей впадати у відчай. Інфляція почала з космічною швидкістю з’їдати чесно зароблені гроші трудящих. “Ефективні власники” виявилися одверто аморальними: колективи не зберігали, устаткування продавали, а приміщення здавали під магазини та клуби. Водночас безліч молодих людей отримали можливість поїхати на заробітки за кордон. Власне, на заробітки ще й за Союзу їздили, наприклад, на північ Росії. Здавалося, що в м’якому кліматі Європи буде легше. І знову розчарування: заробітчани юридично та фактично стали рабами: вони працювали на тяжких і принизливих роботах, як-от доглядання за старими італійцями. Сьогодні в Італії, за оцінками, перебувають ШІСТСОТ ТИСЯЧ українців, причому більшість із них – жінки. За доказами недалеко йти: у КОЖНОМУ галицькому селі вам розкажуть, куди їхали молоді дівчата та хлопці і як їм там жилося.

З болем у серці пишу ці слова. Не можу терпіти муки моїх співвітчизників, бо це у рівній мірі і мої муки. Але мушу, адже тільки тоді можна зрозуміти масштаб страждань, завданих населенню моєї землі намаганням інтегруватися у світову капіталістичнy систему, зрозуміти брехливість західного способу життя, маскульту та войовничого індивідуалізму, що ґрунтується на споживачництві.

Ви колись задумувалися, якою би була Україна, якби Третій Рейх зумів перемогти у війні із СРСР? Вона була б такою, якою вона є зараз: робочі та наукові кадри виїжджають із країни, медицина стає недоступною для широких мас, як наслідок, населення вимирає, правляча верхівка абсолютно відірвана від люду, жирує на народній крові, доки їхні дітки вчаться за кордоном, маючи можливість робити будь-які злочини і не бути за це покараними. Культура знищується, освіта теж. Абсолютна корупція. Потакання проурядовим ультраправим, войовничий антикомунізм. Населення працює на положенні рабів у метрополії, причому ці раби є елітою серед ближніх, що працюють у самій колонії. Так що мушу констатувати, що ту перемогу, що ми маємо хамство святкувати дев’ятого чи восьмого травня, ми продали. Не програли у бою, а ПРОДАЛИ.

Досить уже депресивних рядків. Очевидно, що майбутнє дітей нашого, народженого у кінці дев’яностих, покоління одне – рабство. Капіталістична система йде до свого світлого майбутнього, яке описане концепцією золотого мільярду, тобто світ буде розділений на золотий мільярд жируючих дармоїдів (коли цю концепцію було придумано, населення Євросоюзу, США, Канади, Японії, азіатських тигрів та Австралії з Ізраїлем складало приблизно один мільярд) та рабів, що забезпечуватимуть їхній рівень споживання. Ми є свідками стагнації пострадянських недодержав, які більше нагадують рейхскомісаріати. Війна на сході України є способом швидкого вижимання до нитки населення цих утворень.

Нас, а головне наших дітей, врятує тільки революція, тільки корінний перелом у житті суспільства. Беззаперечно, що доведеться пройти крізь страшні муки, але що, на вашу думку, краще: терпіти фізичний та духовний біль, працюючи заради майбутнього, чи терпіти те ж саме, коли твої діти у тебе спитаються: “Де ти був (була), тату (мамо), коли нас грабували?”

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s